МУЗЕЙ історії села МИРОГОЩА

Родовід українського краєзнавства та його фундатори

реферат



Актуальною й для наших днів залишається проблема періодизації історії розвитку краєзнавства в Україні. Останнім часом українські науковці-краєзнавці (П. Тронько, Г. Денисюк, Я. Жупанський, Я. Мартиняк, М. Пістун, О. Шаблій, М. Костриця та ін.) у ряді праць оприлюднили своє бачення етапів періодизації історії краєзнавства в Україні.
Як і кожна наука, краєзнавство у своєму розвитку пройшло чотири основні етапи, а саме: витоки, зародження, становлення, організація. Ці чотири етапи М. Костриця та М. Пістун вважають відправними у визначенні періодизації історії краєзнавства (табл. 1.1).

 

Таблиця 1.1.

Періодизація національного краєзнавства

 

І етап

II етап

III етап

IV етап

Витоки краєзнавства (стихійно-описовий етап за М. Пістуном). Тут варто виокремлювати три періоди: найдавніший, античний, середньовічний - від появи найдавнішої людини (140 тис. років тому - до XVII ст.)

Зародження науково го краєзнавства в Україні (цілеспрямовано-описовии етап за М. Пістуном). Цей етап також поділя ється на три періоди: анкетно-описовий, експедиційний, ста тистичний. Він охоплює період від початку XVIII ст. до середини XIX ст.

Становлення українського краєзнавства. Охоплює останню третину XIX ст. - початок XX ст.

Організація краєзнавства в Україні. Період включає хронологічні межі від 20 - 30-х pp. XX ст. до сьогодення

 

Перші краєзнавчі відомості стародавніх людей на регіональному рівні мали прикладний характер і були пов'язані з їх насущними життєвими потребами - мисливством, рибальством, кочівним скотарством, примітивним землеробством. Для ведення господарства були необхідні знання про місцеві природні умови та погоду, особливості життя диких тварин, хід риби в річках та озерах, про родючість ґрунтів тощо.

Отже, можна стверджувати, що витоки краєзнавства зародилися разом з пізнанням навколишньої місцевості людиною. Прямих (писемних) доказів про природознавчу діяльність стародавніх людей не збереглося. Але матеріали, виявлені під час проведення археологічних розкопок у Середньому Подніпров'ї, Подільському Придністров'ї та на Волині, свідчать, що територія, яку займали окремі роди і племена наших пращурів, вже на ті часи була добре знайома їм, а її окремі ресурси продуктивно використовувалися для здобуття людьми необхідних засобів для свого існування і безпечного життя. Окремі знахідки кістяних пластинок з піктограмами дають українським археологам підстави стверджувати, що ще 30-20 тис. років тому в мешканців території сучасної України існувала передача інформації про свій рідний край від покоління до покоління з використанням примітивних кістяних картосхем-піктограм.
Першим географом-краєзнавцем, істориком й етнографом, що описав терени України, по праву можна вважати античного логографа з малоазійського грецького Галікарнаса Геродота (484-425 pp. до P. X.)- В одній з книг свого 9-томного трактату "Історії" Геродот, на підставі відвідання причорноморського міста Ольвія, мандрівки у пониззя Дніпра та спілкування з місцевими мешканцями, описав природу, історію, культуру та побут населення Північного Причорномор'я (Великої Скіфії).

У добу Великої Скіфії (VII-III ст. до Р. X.) лісостепову частину України населяли праслов'янські племена, їх Геродот називав "скіфи-орачі" (на відміну від пастуших племен - "скіфів-кочівників" і панівної верхівки - "скіфів царських"). Орачі займалися експортно орієнтованим землеробством, вели жваву мінову торгівлю з країнами Егейського та Середземного узбережжя, мали розгалужену мережу селищ і укріплених городищ. Одне з таких городищ - град Гелон (сучасне Більське городище на Ворсклі у Полтавській області) - Геродот описав як величезне місто з дерев'яними стінами-зрубами, дерев'яними храмами й дерев'яними житловими будівлями-теремами.
Значну увагу краєзнавчим дослідженням території України приділяли видатні вчені античності: грецький географ й історик Страбон (66-20 рр. до н. е.), римський астроном, картограф, етнограф Клавдій Птолемей (бл. 90-160 pp.).
Клавдій Птолемей першим серед європейських учених відрізняв географію і хорографію - загальну географію і країнознавство (у сучасному розумінні до хорографії віднесено і країнознавство, і краєзнавство).
Увага до вивчення території Північного Причорномор'я посилилась після появи тут войовничих сарматів. З території Подніпров'я і Подунав'я вони здійснювали далекі воєнні рейди вглиб Римської імперії. Таким чином, на рубежі ер Східну Європу античні вчені-краєзнавці стали називати Європейською Сар-матією (західна частина "варварської" Європи носила в той час назву "Германія").
На карті Помпонія Мели (рис. 1.1) чітко виділяються басейни Чорного й Азовського (Меотида) морів, Кримський півострів (TAVRICA), річки Дон, Дніпро, Пд. Буг, Дністер і Дунай. Північніше сарматів на карті П. Мели розміщений етнонім венеди (venedes) - перша документальна самоназва угруповання ранньослов'янських племен.


Рис. 1.1. Карта Європи (Сарматії) за Помпонієм Meлою (40-ві pp. н.е.)

Після спустошливої хвилі сарматських навал, з II ст. до н. є. у лісовій смузі Подніпров'я і Східного Поділля зароджується зарубинецька культура слов'янських племен. Ранні слов'яни займалися землеробством, скотарством, мали добре розвинуті ремесла, торговельно-обмінні відносини із сусідніми племенами, грецькими містами і римськими (візантійськими) провінціями в басейні Дунаю.

Колоритні краєзнавчі картини типово слов'янського хлібосольного землеробського побуту описані послом імператора Візантії Пріском Паннійським під час його подорожі у столицю гунського царя Атіли у Подунав'ї.
Уже з середини І тис. н. є. південно-західна група східних слов'ян (Прикарпаття, Поділля, Полісся і Наддніпрянщина) стала відомою на всю тогочасну ойкумену під назвою "анти", а згодом "руси/роси".

Чимало краєзнавчих описів ранньодержавних утворень давніх українців (що передували утворенню Київської Русі) донесли до наших днів путьові збірники арабських купців і мандрівників. Вони розповідають про три царства русів (Куяба, Славія, Артанія), про звички і традиції мешканців України, про їх ремесла, побут і вірування.

Ось, зокрема, як описує наш край і його люд арабський учений аль-Балхі у "Книзі образів землі": "Руси складаються з трьох племен, одне з яких ближче до Болгара, а їхній володар живе в місті під назвою Куява (Київ. - Авт.), що є більше від Болгара. Друге плем'я, далі від першого, зветься Славія. Ще інше плем'я зветься Артанія, а його володар живе в Арті. Його люди приходять торгувати до Куяви...".

Ще до захоплення Києва (де княжив рід Кия) варязькою династією Рюриковичів й розбудови Київської Русі на давньоукраїнських землях набула широкого поширення писемність. Давньоукраїнські купці (особливо з придніпровського племені уличів - "Артанія" арабських джерел) вели жваву міжнародну морську торгівлю з Візантією, країнами Заходу, Закавказзя й арабського Сходу, що вимагало від них вільного володіння прогресивною системою лічби й письма.

За свідченнями болгарського ченця-літописця Храбра, тогочасні руси використовували оригінальну писемність "черти і рези", якими вони "чертили" на берестяних грамотах чи "вирізали" на липових дощечках свою буквицю на базі адаптації до давньоукраїнської мови грецького алфавіту. Ним, зокрема, списані дощечки найархаїчнішого давньоукраїнського епосу - так звана Велесова книга. Тоді ж, з розвитком просвітництва, поширення набув один з давньоукраїнських тайнописів - глаголиця (з хрещенням Русі перейшли на більш зручну систему письма - кирилицю). Розвідки окремих українських істориків і краєзнавців (М. Брайчевський, В. Шевчук тощо) доводять, що глаголиця використовувалася в автентичних текстах першого національного київського "Літопису Аскольда" (який до наших днів не зберігся, але фрагментарно (з цензурою нової династії Рюриковичів і ченців-християн) був включений у пізніший літопис "Повість врем'янних літ". Зразок київських глаголичних аркушів наведено на рис. 1.2.


Рис. 1.2. Київські глаголичні аркуші - один із найдревніших зразків історико-краєзнавчих документів (X ст.), написаних оригінальним старослов'янським шрифтом - глаголицею (зберігаються в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадского)

Систематичні краєзнавчі пошуки стали проводилися у добу розквіту Київської Русі укладачами літописів держави. Перший збережений український літопис "Повість врем'янних літ" датує початок "руської землі" 860 роком. Є всі підстави вважати цей літопис першим географічно-краєзнавчим описом нашої батьківщини, а одного з його головних авторів - Нестора Літописця - першим вітчизняним географом і краєзнавцем. У Київському літописі вперше вжито назву "Україна" (1187 p.), подано багато інформації про окремі землі і події, явища природи, рослинний і тваринний світ нашого краю, про його народ. Його традиції продовжив Галицько-Волинський літопис (1209-1292 pp.), де міститься ще більша кількість цінної істо-рико-краєзнавчої інформації.

Починаючи з XIII ст., краєзнавча інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Адже українські міста і транспортні шляхи тривалий час відігравали (і досі продовжують відігравати) важливу роль посередників у торгівлі між Сходом і Заходом.
Поява відомостей про культуру та побут українського народу відноситься до XV ст., коли українці остаточно сформувалися як окремий цілісний етнос.
Першим докладним описом географії нашої країни була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна - німецького мандрівника. Першою картою українських земель є карта географа Бітіста Ан'єзе (1548 p.). Французький військовий інженер Г. Л. де Боплан у 1650 р. видав першу спеціальну працю про Україну та її мешканців-козаків "Опис України...". У ній міститься також перша цілісна карта реґіонів (країв) України з найдетальнішим серед тогочасних географів переліком давніх українських поселень (див. форзац).
Нова (ренесансна) хвиля відродження українського краєзнавства припала на XVI-XVII ст. з розвитком братських шкіл і поширення шкільництва серед широких верств українського населення.

Книжки того часу були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історико-географічного характеру, вчили студитів орієнтуватися на місцевості, складати простий план. Загалом, за рівнем освіченості (у тому числі географічної) український народ у XVI-XVII ст. посідав чи не найперше місце серед усіх європейських народів (рис. 1.3).


Рис. 1.3. Фрагменти національної краєзнавчої літератури - найдавніші стародруки: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 pp.) та Львівський Апостол 1574 р. Івана Федорова

Буремним для України XVII ст. завершується стихійно-описовий етап витоків краєзнавства в Україні. На зміну йому з XVIII ст. настає другий етап початку (зародження) наукового краєзнавства, який тривав до середини XIX ст.
У XVIII ст. сталися якісні зміни в методах краєзнавчих досліджень. Окрім суто описових, які були характерними для попереднього етапу розвитку краєзнавства, тепер усе частіше стали застосовувати анкетний, опитувальний, статистичний, експедиційний, картографічний та інші методи дослідження. Тогочасні краєзнавчо-географічні описи набувають комплексного характеру і представляють собою синтез картографічних, фізико-географічних, економіко-географічних і демографічних характеристик певної території.
На початку XVIII ст. на розвиток краєзнавства в Україні впливали ідеї вчених Росії, до складу якої входила більша частина України, зокрема Михайла Ломоносова. Він вперше організував комплексне краєзнавче дослідження окремих реґіонів на науковій основі, залучивши до цієї справи не лише вчених, але й місцеве населення. Тоді ж з'явились перші краєзнавчі монографії з історії міст і сіл, зародилось шкільне краєзнавство.

У 1715 р. вихованцем Києво-Могилянської Академії Г. Но-вицьким написане дослідження "Краткое описание о народе остяцком", що є однією з найбільш ранніх у світовій літературі етнографічних монографій. Перший опис російської імперії, включаючи й Україну, належить Івану Кирилову. У 1731 р. він видав книгу "Цветущее состояние Всероссийского государства". У 1745 р. Академія наук випустила "Атлас Российской империи", в якому зібрана цінна інформація і про Україну.

Краєзнавчі ідеї і задуми І. Кирилова розвинув В. М. Татіщев (1686-1750 pp.). Для повного географічного опису Росії в 1737 р. В. М. Татіщев склав програму, яка містила 198 різноманітних питань краєзнавчого характеру з географії, статистики, економіки, етнографії, історії, антропології, медицини тощо. Поєднання в одній програмі питань з історії та географії було новим кроком у розвитку науки. Це дало змогу вченому застосувати комплексний географічний підхід і пов'язати історичні події з природним середовищем. Програма В. М. Татіщева стала першою науковою спробою краєзнавчого, комплексного фізико-й економіко-географічного, історичного та етнографічного дослідження Російської імперії.

У 1765 р. утворилося Вільне економічне товариство з метою "поширення в державі корисних для землеробства і промисловості відомостей". Це було перше наукове товариство в Російській імперії, що займалося вивченням і сприянням розвитку сільського господарства. Члени Товариства розробили спеціалізовану краєзнавчу анкету, яка мала економіко-географічний характер і включала 65 запитань. Більшість тогочасних анкет мали переважно вузькогалузевий, відомчий характер. Тому в країні виношувалася ідея проведення загального економіко-географіч-ного опису в межах усієї імперії. Безпосереднім поштовхом для реалізації цього завдання стало проведення Генерального межування Російської імперії, яке у своєму розвитку й конкретній реалізації тісно пов'язане з губернською реформою 1775 р.
Визначення територіальних меж губерній та повітів і складу їх населення повинно було безпосередньо виходити з даних межувань, а здійснення економічних і фіскальних завдань опису губерній посилювали роль землемірів і цінність їхньої роботи, яка мала краєзнавчий характер. Кінцевим результатом Генерального межування було складання атласів. У 1777 р. при Академії наук був створений Топографічний комітет, який розробив "Проект топографічного опису Росії", заклав фундамент для такої копіткої роботи, як складання топографічних описів губерній і намісництв, що була проведена наприкінці XVIII ст. і сприяла розвитку краєзнавчих досліджень.
Першу суто наукову експедицію по Лівобережжю України У 1768-1775 pp. організував академік А. Гюльденштедт. Зібрані ним матеріали про культуру і побут українців і нині залишаються унікальними. Відомості з різних галузей культури українського народу містилися у працях історика Г. Міллера, академіка В. Зуєва та інших авторів, що подорожували Україною. О- Шафонський склав у 1780 р. "Топографічний опис Чернігівського намісництва". У 1790 р. в Москві видано книгу Я. Маркевича "Записки про Малоросію, її жителів та виробництво".
Після приєднання у 1795 р. частини земель України (Волині, -Київщини, Поділля) до складу Російської імперії у правлячих колах виникли потреби в отриманні різнобічної інформації про соШально-економічний стан території з метою якнайефективнішого використання її багатств. У новоутворених губерніях Розпочався збір необхідних статистичних матеріалів краєзнавчого характеру.
У 1795 р. побачила світ "Генеральна табель по Волинській губернії". Переписи проводилися за спеціальною формою. У 1798 р. з'явився більш достовірний "Географічний й економічний опис Волинської губернії 1798 р.". В органічному зв'язку з топографічними описами стоїть урядовий указ 1783 р. "Про складання генеральних атласів обмежуваних губерній". Атласи намісництв містили стислі топографічні описи.

Топографічний опис є надзвичайно цінним джерелом з погляду методики організації краєзнавчого дослідження та наявності фактичного краєзнавчого матеріалу. Наприкінці XVIII ст. - на початку XIX ст. було здійснено комплексний опис більшості територіальних одиниць Російської імперії, зокрема й українських.

У перших десятиліттях XIX ст. в Україні сформувався ряд місцевих культурно-просвітницьких, у тому числі етнографічних, центрів: Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним з яких згодом став останній. Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 р. Університетська друкарня видавала журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти ВНЗ розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Г. Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії "Опыт повествования о древностях руських" (1811 - 1812 рр.).
У стінах Харківського університету обмінювалися поглядами й творили національне наукове краєзнавство такі відомі вчені, як І.І. Срезневський (ректор університету) та М. І. Костомаров (1817-1885 рр.) - основоположник народницького напрямку в історіографії України, етнограф, поет і драматург.

М. Костомаров у 1846 р. у Києві разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком та іншими заснували Кирило-Мефодіївське Братство. Наукова краєзнавча спадщина Братства величезна, з-під пера його членів вийшли фундаментальні праці з історії України XVI-XVIII ст., низка етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції у Правобережну Україну.

У 1830-1840-х pp. широко розгортається народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут засновується Одеське товариство історії і старовини (1839 р.). Цінні пам'ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали були зосереджені в археологічному музеї Товариства, який у 1859 р. об'єднався з Одеським міським музеєм старовини.

З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут університету (1834 p.). Цьому значною мірою сприяла діяльність видатного фольклориста, історика та етнографа, першого ректора університету М. О. Максимовича, який разом з М. Костомаровим сформував своєрідний центр історико-крає-знавчого дослідження України. У 1834 р. у Києві створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зіні-ціював створення музею старожитностей при Київському університеті.

Значну роль у вивченні та публікації джерел з історії України, консолідації українських істориків й археологів відіграла "Тимчасова комісія для розгляду давніх актів" або ж "Київська археологічна комісія" (1843-1921 pp.). Наукові дослідження цієї комісії сприяли формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін, а зібрані нею колекції історичних документів стали базою для заснування першого в Україні державного історичного архіву - Київського центрального архіву давніх актів.

На півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень стало Одеське товариство історії та старожитностей. За період свого існування (1839-1922 pp.) це товариство випустило 33 томи наукових записок, більша частина яких має суто краєзнавче спрямування.

Третій етап - становлення українського краєзнавства - охоплює останню третину XIX ст. - початок XX ст.

У другій половині XIX ст. краєзнавство розвивалося в руслі статистично-економічних та фольклорно-етнографічних досліджень народного побуту. Ця діяльність з залученням великого кола краєзнавців-аматорів велася практично в усіх реґіонах "країни. Звіти про ці дослідження частково публікувалися У місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, у періодиці.
Третій період розвитку національного краєзнавства розпочався важливою науковою подією - проведенням етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю Правобережну Україну. Керував експедицією видатний український етнограф і фольклорист, правник за освітою, автор тексту українського національного гімну "Ще не вмерла України", географ-краєзнавець Павло Чубинський. Під час цієї експедиції П. Чубинський відвідав 36 повітів Правобережної України. Експедиція зібрала величезний краєзнавчий матеріал - 12 томів. Обробка та друкування зібраних матеріалів зайняли шість років і були завершені в 1878 р. Праці вийшли під загальною назвою "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", 1872- 1878 pp. За цю унікальну працю П. Чубинського нагороджено золотою медаллю РГТ (1873 p.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).

13 лютого 1873 р. у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Головою Півден-но-Західного відділу було обрано Г. Ґалаґана - землевласника, юриста, а керуючим справами - П. Чубинського.
Південно-Західний відділ за три роки свого існування провів масштабну наукову програму по вивченню України. Ним опубліковано ряд етнографічних програм, здійснено одноденний перепис населення Києва, видано два томи "Записок...", 1873 p., 1876 p., бібліографічний покажчик, присвячений природі Київщини, ряд збірок пам'яток народної творчості. Активна діяльність науковців і громадськості української і фінської колоній Російської імперії викликала занепокоєння російської влади, і 7 липня 1876 р. Південно-Західний відділ було закрито. А П. Чубинського було зіслано під нагляд поліції в Петербург. З того часу в діяльності Географічного товариства настала велика перерва (відроджене в 1947 p.).

Систематичні краєзнавчі дослідження розпочаті у цей період церковно-історичними товариствами в усіх реґіонах України. Найбільш плідними на оригінальні краєзнавчі студії виявилися церковно-столичне та археологічне товариство Київської духовної академії, Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство та Полтавський церковний історико-археологічний комітет.

Творець народної національної школи в Україні, видатний педагог К. Д. Ушинський (1824-1871 pp.), автор підручників "Рідне слово" і "Дитячий світ", теоретично обґрунтував необхідність використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі та поклав початок практиці шкільного крає-
знавства. Краєзнавство як педагогічне явище К. Д. Ушинський розглядав всебічно, вбачаючи в ньому могутній засіб вивчення Вітчизни. Він першим запропонував увести до навчальних планів початкових шкіл України предмет вітчизнознавство й постулював таку тезу: "успішним є навчання, яке здійснюється на базі краєзнавства".

Інший видатний український педагог - Софія Русова (1856-1940 pp.), автор першого українського шкільного підручника "Початкова географія" (1911р.), виданого українською мовою, - нерозривно пов'язувала вивчення географії з краєзнавством. Вона запропонувала створити товариство організації подорожей - прототип сучасних центрів туризму і краєзнавства сучасної молоді.
У 1908 р. у Петербурзі видана книга Миколи Аркаса "Історія України-Русі з малюнками". Це була перша видана українською мовою узагальнююча праця з історії України, яку справедливо розкритикував як дилетантську М. Грушевський, "забувши", однак, що це - підцензурне видання, яке зазнало нищівних правок російських жандармів-цензорів.

З кінця XIX ст. у розвитку української етнографії і краєзнавства спостерігається певний застій у зв'язку з репресіями царизму щодо української мови і культури. Провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів.
У 1868 р. серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства "Просвіта", яке, за словами його організатора, посла Степана Качали, повинно б "спо-магати народну просвіту у напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім через видання практичних книжок і брошур в тій мові, якою нарід говорить". 2 вересня 1968 р. розпорядженням Віденського міністерства освіти за № 3491 прийнято Статут і Дозволено заснування Товариства "Просвіта". 8 грудня 1868 р. У Львові в залі польської міщанської "Стрільниці" на Курковій вулиці (суч. вул. М. Лисенка) відбувся Перший загальний збір Товариства "Просвіта", в якому взяло участь 65 членів-заснов-ників, студентів, урядовців, учителів. Головною місією товариства визнано ширити просвіту українському народові. "Просвіта" займалася не тільки освітою народу, але й економічним його піднесенням.
Головою "Просвіти" став професор академічної гімназії Ана-оль Вахнянин. Основою організаційного розвитку і діяльності

"Просвіти" стали його філії і читальні. Перша з них виникла у 1875 р. у с Бортники біля Ходорова. Мережа читалень згодом поширилася не лише на всю Галичину, але й, з початком XX ст., на Наддніпрянщину, Буковину, Закарпаття та інші реґіони України в її етнічних межах (включаючи Підляшшя, Холмщи-ну й інші краї).

Читальні "Просвіти" були не тільки бібліотеками чи приміщеннями, де проводилися курси, вишколи, відбувалися лекції, вечорниці, вистави та інші культурно-освітні заходи, але мали ще й свої крамниці, позичкові та ощадні каси, громадські сховища, утворювали рільничо-господарські спілки та кооперативи.
З "Просвіти" вийшли згодом багато різних наукових, політичних, економічних, освітніх, громадських організацій та установ: "Рідна школа", "Сільський господар", "Союз українок", "Товариство українських лікарів", "Зоря", "Сурма", "Пласт" тощо. У 1873 р. було засноване "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка", яке друкувало наукову літературу, найбільше про українську історію і письменство.

У 1894 р. професором історії Львівського університету став великий український історик, визначний діяч української науки, політичний і громадський діяч Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) - майбутній перший президент незалежної України. Він став головою НТШ. М. Грушевський та І. Франко створили у Львові Всеукраїнський культурний центр та заснували "Літературно-науковий вісник", який згуртував кращі літературні сили Галичини.

Головою НТШ М. Грушевський був з 1807 р. по 1914 р. Упродовж цього часу він створив у Львові наукову школу істориків України (зокрема, серед найвидатніших учнів М. Грушевсько-го слід назвати С. Томашівського, О. Терлецького, М. Кордубу, І. Крип'якевича, В. Герасимчука, І. Дисиджору, І. Кравецького та ін.).

М. Грушевський реорганізував НТШ у справжню українську академію наук: створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних східно- і західноукраїнських учених, літераторів, педагогів. Титанічна діяльність НТШ донині залишається недостатньо вивченою і належним чином оціненою. А це - серія видань під назвою "Українсько-руський архів", 38 томів "Етнографічного збірника", 20 томів "Матеріалів до української етнології", періодичні видання "Життє і слово", "Історичний вісник", "Літературні вісті", "Молодий українець", "Наше минуле", "Наша культура", "Читальня", "Український історик" та ін.; бібліографічні видання, серії книг "Руська писемність", "Просвітні листи", "Господарська бібліотека", "Загальна бібліотека", "Народна бібліотека", "Історична бібліотека", "Науково-популярна бібліотека" тощо; рекламні та книготорговельні каталоги.

М. Грушевський був одним з організаторів Української Видавничої Спілки (1899 р.) і Товариства Прихильників української науки, літератури і штуки (1904 p.), організував публічні університетські курси у Львові. У 1898 р. вийшов перший том його монументальної праці "Історія України-Руси", доведеної в подальшому до 9-ти томів, що вийшли друком у Львові та Києві в 1889-1937 рр., видав "Ілюстровану історію України" (1904 p.), "Історію української літератури" в 5-ти томах. Загальне число опублікованих праць М. Грушевського перевищує 1800.

У 1864 р. у Львові було створено Український драматичний театр, де ставилися п'єси українських авторів. На його сцені виступали прославлені артисти Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Олександр Мишуга та ін.
Велике значення у громадському житті населення Галичини відіграв журнал "Життє і слово" (1894-1897 pp.), редактором якого був видатний громадський діяч, науковець, філософ, етнограф, публіцист Іван Франко. Саме І. Франко був засновником у 1883 р. гуртка "Етнографічно-статистичного", що фактично виконував функції краєзнавчого товариства.

І. Франко був співорганізатором багатьох студентських мандрівок: мандрував гірськими верхами та селами Бойківщини, Гуцульщини, був одним із засновників бібліографії Галицької краєзнавчої літератури. Результатом постійних мандрівок письменника у Карпати були не тільки численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів, а й численні дослідження Цих матеріалів. У свою чергу, знання історії й побуту населення Карпат і Підкарпаття надихали І. Франка на створення багатьох поезій, повістей, оповідань: "Петрії і Довбущуки", "Захар Беркут", "Перехресні стежки" та ін. Його перу належать понад 100 науково-краєзнавчих праць, у тому числі "Найновіші напрями в народознавстві", "Галицьке краєзнавство", "Із наукових експедицій по краю", кореспонденція в газеті "Діло" тощо.
Видатний мандрівник-краєзнавець І. Франко був також не-перевершеним організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій. Улітку 1884 р. він став ініціатором мандрівки української студентської молоді в Карпати, що набула значення широко запланованої національно-просвітницької й політичної акції. У програму входило не тільки знайомство з історичними пам'ятками, життям народу, а й виступи з доповідями, концертами, дискусії тощо. Мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української студентської молоді Галичиною.
Ведучи мову про відомих краєзнавців України і Галичини другої половини XIX - початку XX ст., потрібно згадати про Степана Рудницького - сучасника І. Франка та М. Грушев-ського, учня останнього. Своїми науковими працями С. Руд-ницький охопив не лише географію, але й проблеми суміжних наук - історії, астрофізики, геології, політології, етнографії тощо.
С. Рудницький - це фундатор української наукової географії й географічного краєзнавства. Освітню і краєзнавчу діяльність С. Рудницького можна охарактеризувати в різних аспектах. Він розробив дидактико-методичні основи навчання географії у школах різних рівнів; підготував і видав навчальні посібники з географії і популярні книги з географії України; розробив шкільні географічні карти ("Початкова географія для народних шкіл", 1919 р.; "Україна - наш рідний край", 1921р.; "Коротка географія України" у 2-х томах, 1924 p.; "Основи зем-лезнання України", 1926 p.).
Краєзнавство С. Рудницький розглядав у тісному зв'язку з географічною освітою. В Академії наук він очолював відділ краєзнавства. С. Рудницький відстоював позицію комплексного краєзнавства ("Нинішня географія", 1905 р.), яке б ґрунтувалося на синтезі всіх його видів (етнографічного, історичного, природознавчого тощо).

Розвиток історичного краєзнавства на початку XX ст. тісно пов'язаний з іменем Івана Крип'якевича, учня М. Грушевсько-го, який з 1905 р. до 1914 р. опублікував понад 20 праць, присвячених історії Галичини. Усього ж у творчій спадщині І. Крип'якевича близько 200 праць з історії нашого краю. Найвідоміші історико-краєзнавчі праці: "Матеріали до історії торгівлі Львова", "Львівська Русь в першій пол. XVI ст.", "Історія української культури", "Велика історія України", "Історія українського війська".

Кінець XIX ст. - початок XX ст. - це період комплектування й оформлення збірок про пам'ятки матеріальної і духовної культури реґіонів, створення місцевих музеїв. Вагомий особистий внесок у краєзнавство і музейництво зробили такі провідні вчені того часу, як М. Білянівський, Б. Ханенко, Д. Щербаків-ський, Д. Яворницький. І. Манжург та ін.

У березні 1905 р. митрополит Андрей Шептицький засновує Церковний музей, експозиція якого складалася із зібраних ним рукописів, стародруків, ікон, актів, церковних речей.

Наприкінці XIX ст. започатковано проведення промислових та сільськогосподарських виставок. У 1880 р. у Коломиї була організована виставка домашнього промислу, яка мала комплексний краєзнавчий характер. Активізації краєзнавчого руху, збиральницької діяльності сприяли Тернопільська етнографічна виставка (1887 р.), Львівська крайова виставка (1896 р.), Стрийська хліборобська виставка (1909 p.).
У Наддніпрянській Україні в цей період особливого розвитку набула етнографічна й антропологічна діяльність Ф. К. Вовка, який видав 455 друкарських праць з найважливіших проблем етнографії, антропології, мистецтвознавства, фольклористики, і серед них перший узагальнюючий нарис "Етнографічні особливості українського народу". Учений-краєзнавець світового рівня Ф. К. Вовк був професором Сорбонського, Санкт-Петербурзького і Київського університетів.


                                                                  Література

1. II З'їзд Всеукраїнської спілки краєзнавства (25.12.1996 p., м. Київ): Матеріали та документи / Ред. кол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. - К.: Рідний край, 1997.
2. Андрухів І. О. Виховна діяльність українських молодіжних товариств у Галичині (1894-1939 pp.): Автореф. дис. ...канд. пед. наук. - Івано-Франківськ, 1997. - 19 с.
3. Арсенич П. Фольклорно-етнографічна діяльність Заг-линських на Гуцульщині // Народна творчість та етнографія. - 1987. - № 3. - С 52-54.
4. Бальтазар Гакет і Україна / Авт.-упор. М. Вальо. - Л., 1997. - 152 с.
5. БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини: становлення та розвиток (XIX - 30-ті pp. XX ст.): Автореф. дис. ...канд. іст. наук. - К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 - 19 с
6. Боплан Г. Л. Опис України. - К.: Наукова думка, 1990.
7. Вацебу О. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. - Л., 1994. - 264 с
8. Випуск "Галицьке краєзнавство" // Галицька брама. - 1995. - № 5-6.
9. Вісьтак О. Країнознавчі студії у Галичині у міжвоєнні роки // Наукові записки Терноп. держ. пед. ун-ту. - 2000. - №2. - С. 52-56.
10. Вісьтак О., Шаблій О. Краєзнавчі дослідження українських географів у міжвоєнний період // Історія української географії: Спецвипуск: Краєзнавство. - 2001. - Вип. 4. - С. 24-29.
11. Габрель М.М. Вузькоколійні залізниці Східної Галичини: вплив на архітектурно-ландшафтну організацію території і перспективи сучасного використання // Залізничний транспорт України. - 1999. - № 4. - С 24-27.
12. Гавдяк М. Завдання українського краєзнавства // Наша Батьківщина. - 1937. - Перший річник. - С 4-9.
13. Гаврилів Б. М. Розвиток українського історичного краєзнавства на Прикарпатті (XIX - поч. XX ст.): Автореф. дис. ...канд. іст. наук. - Чернівці, 1996. - 19 с.
14. Гуменюк Г. Краєзнавство в українських гімназіях Галичини (початок XX ст.) // Шлях освіти. - № 2. - 2003. - С 46-50.
15. Дашкевич Я. Садок Баронч як історик-краєзнавець // Галицька брама. - 1995. - № 5-6. - С. 6.
16. Дем'ян В. Г. Таланти Бойківщини. -Л.: Каменяр, 1991.
17. Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. проф. О. Шаблій. - Л.: Видав, центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002.
18. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. - Л.: НТШ, 1993. - Т. 2. - С. 583-589: Т. 3. - С.1189.
19. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: Навч. по-сіб. - Л.: Світ, 1997. - 204 с.
20. Жупансъкий Я., Крулъ В. Про об'єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. - 1994. - №1 - 2. -С. З-7.
21. Жупансъкий Я. I. Стародавня картографічна інформація про Україну // Український географічний журнал. - 1993. - № 1. - С 46-50.
22. Зайцева 3.1. Мирон Кордуба й українські наукові товариства // Український історичний журнал. - 2002. - № 6. - С 108-122.
23. Заклинсъкий М. Опис мандрівки по Карпатах // Пізнай свій рідний край: Бібліотека для молоді "Ранок". - 1937. - Число 7-8.
24. Заклинсъкий М. Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах. - Л., 1937. - 64 с
25. Заклинсъкий Р. Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська. - Л.: Просвіта, 1887. - 150 с.
26. Історія Осмолодської пущі / Під ред. П. Третяка, В. Пар-пана. - Л.: НТШ, 1997. - 145 с
27. Каменогорський С. Завдання українського мандрівництва // Наша Батьківщина. - 1938. - Ч. 6. - С 143 - 149.
28. КандяА. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства / Академік Степан Рудницький - основоположник географічної науки: 36. наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаб-лій. - Л.: ЛДУ імені Івана Франка, 1994. - С 73-84.
29. Ковалюк Р. Українська мандрівка в Галичині в XIX ст. / З історії вітчизняного туризму: 36. наук. ст. - К.: ФПУ, 1997. - С 32-38.



Создан 09 фев 2015